Уродженець Таганрога, земляк Антона Чехова та Фаїни Раневської, Вітя Жилін свої молоді роки провів у тяжкий воєнний час. А уже в перші післявоєнні роки молодого правого крайнього воронежського "Динамо" помітили в столиці радянської України, й із того часу життя його було пов'язане з Україною.
Він провів кілька яскравих сезонів у київському "Динамо", 1949 року, не будучи центрфорвардом, зміг стати найкращим бомбардиром команди за підсумками сезону. На жаль, далі майже повний сезон пропустив через травму, проте знайшов у собі сили повернутися в футбол. Дуже вдало провів сезон 1951 року в ленінградському "Зеніті" й заслужив повернення в київське "Динамо".
1952 року в експериментальному сезоні, граючи поза рідним містом, наші динамівці завоювали срібні медалі чемпіонату СРСР (у ті роки - найвище досягнення для флагмана українського футболу). Саме за це звершення Жилін отримав звання майстра спорту. Але, на жаль, далі був змушений залишити команду, яка стала рідною. Багато фахівців запевняло - достроково...
Догравав Віктор у київській армійській команді та ризькій "Даугаві", а далі став молодим тренером - почав працювати в Києві, а згодом став біля витоків вінницької команди майстрів - новоствореного "Локомотива". Він займався комплектацією складу, а згодом очолив команду у якості старшого тренера. З цією командою Жилін підкорив футбольну Україну. Досить швидко він став заслуженим тренером УРСР. Надалі в тренерській долі Степановича були харківський "Авангард" та одеський "Чорноморець", запорізький "Металург" та криворізький "Кривбас", кіровоградська "Зірка" та івано-франківський "Спартак", житомирський "Автомобіліст" - усіх команд не перелічити, і в кожній із них Жилін намагався створити боєздатний колектив, дати дорогу молоді. Недарма під керівництвом Жиліна виступали майбутні зірки - Леонід Буряк, Віктор Прокопенко, Семен Альтман, Валерій Поркуян, Іван Яремчук і багато-багато інших.
Здавалося, ненадовго він зупиниться в Бородянці, прийнявши новостворений аматорський колектив - "Машинобудівник". Однак доля мала свої плани - під керівництвом Віктора Степановича бородянці неодноразово вигравали обласні трофеї, а 1986 року - першими із Київської області - виграли Кубок УРСР серед КФК.
Жилін кілька разів полишав команду, однак неодмінно повертався. І "Машинобудівник", ставши "Гартом", а затим - "Системою-Борекс", крокував під керівництвом свого тренера. Із аматорів - через третю й перехідну ліги - до другої ліги. А 2002 року 79-річний Жилін вивів команду екскаваторників до першої національної ліги, де приніс їй перші перемоги...
...Віктор Степанович не є корінним бородянцем, навіть більше - не є уродженцем України. Однак недарма його й зараз згадують добрим словом у Вінниці, Житомирі та інших містах, де йому доводилося попрацювати. А в нашому місті Жиліна нагородили званням Почесного громадянина. Навіть ті, хто не розбирався в футболі, знали - он по вулиці йде з улюбленим ротвейлером Азою тренер Жилін, він відома й шанована людина...
Віктора Степановича не стало на Покрову 2009 року, український футбольний бомонд дізнався про його смерть в далекій Андоррі, де кількома хвилинами раніше наша національна команда переграла місцеву збірну.
Жилін був людиною, безмежно відданою улюбленій справі - футболу. До останніх своїх днів переживав за усі без винятку вітчизняні команди в єврокубках, телетрансляції дивився, тільки прийнявши заспокійливе, і обов'язково робив помітки в робочому блокноті, розставляючи гравців за різними тактичними схемами й крокуючи нога в ногу з сучасним футболом.
По всій Україні віддають Степановичу шану десятки людей, котрі можуть назвати його своїм вихованцем. У Бородянці, що стала рідною його серцю, і зараз працюють на благо місцевого футболу його колишні підопічні - Володимир Шома, Віктор Юрченко, Анатолій Демченко, Іван Іваненко, Віталій Мариненко, Віталій Пилипенко та багато інших.
90-річчя Патріарха українського футболу Бородянська районна федерація футболу вшанувала традиційним, IV за ліком зимовим турніром. Виграла його ФК "Бородянка", у складі якої ще й досі грають футболісти останнього Жилінського покоління. Ті, хто ще застав Діда Степановича, хто пам'ятає, як він метався у технічній зоні поруч з тренерською лавою, а в будні дні прогулювався центральною райцентрівською вулицею, галантно вітаючись з місцевими жителями - футбольними й не дуже, але рідними його душі...
Детальніше про футбольне життя В.С.Жиліна можна прочитати у біографічній книзі про нього, у статті спецпроекту "Своя рубашка" сайту Football.ua (частина 1, 2), а також на Вікіпедії.
Немає коментарів:
Дописати коментар